Глава 2

Двоє з вас зникли, а я застряг із тим, що не розмовляє.
Слова Кобі крутилися навколо розлюченої свідомості Тобіна, коли він ішов, роздратовано блимаючи очима та намагаючись приховати дурнуваті сльози, що виринали з них. Вони виникли, щоби дражнити його з кожним кроком, зробленим у цьому коридорі. Тиша навколо нього порушувалася тільки щосекундними спалахами зіпсутої флюрної лампи, яка мерехтіла в кінці коридору. Було вже пізно; всі залишили це місце кілька годин тому.
Двоє з вас зникли…
Тобін ненавидів Кобі. Ця тупа ухмилка, всі ці гіпермодні тенденції, що руйнували його свідомість.
А я застряг із…
Ухмилка, яка мала його протягом подорожі через чотири штати.
Тим, що не розмовляє…
Тобін розвернувся та закричав, вдаривши з усієї сили кулаком у стіну. Його емоції боролися між собою; дружба та ненависть розривали на шмаття басиста, що застиг дивлячись на свою закривавлену руку із здивуванням. Було щось дивне в тому, як кров тонкими струменями стікала його пальцями; щось настільки жахливо-забавне, що Т. почав сміятися. Щоразу, коли його плечі ворушилися від сміху, з кулака зривалася невеличка червона краплинка, що попадала на ідеально білу стінку. Все це було просто дуже смішно, занадто…
Двоє з вас зникли…
- Заткайся! Заткайся! Заткайся! – закричав Тобін, розвертаючись та вбиваючи черговий удар у протилежну стінку. Біль, виплеснутий ним, пройшовся луною по коридорах. І за мить після того, як замовк його істеричний сміх, він нарешті дав волю сльозам. Вони почали стікати його обличчям з неймовірною легкістю і Т. заходився витирати їх своїми закривавленими руками. Навіть в цьому стані фізичного та психічного болю він думав про те, що сказали б інші, побачивши його в такому стані.
Двоє з вас зникли…
- Замовчи, будь ласка… - цю думку басист, закривши очі, ніби намагався передати крізь стіни, - Будь ласка…
Він стояв один в коридорі. Не було нікого, хто б його почув.

Обличчя Кобі здригнулося від огиди, коли він переглянув розклад заходів підчас туру. Його очі були все ще червоними. На наступний день було намічено якесь інтерв*ю, більше того, з музичною пресою… Який чудовий збіг!
«Привіт, інших учасників гурту сьогодні не буде, тому що я розбив пику барабанщику, об матюкав гітариста та прогнав басиста. Але я тут, і я відповім на будь-які ваші запитання…»
Він піднявся зі столика та приліг на диван. Піднявши очі, роздивлявся стелю гримерної. Він не знав з якого моменту все пішло не так. Стояла невимовна тиша. Кобі слабко посміхнувся, перелиснув блокнот з розкладом та взяв ручку зі стола. Було якось аж занадто тихо поки він шукав пусту сторінку. Його рука трохи тремтіла, коли він доторкнувся кінчиком ручки до паперу. Розуміння проступило в його очах, коли він написав перші літери на листочку.
«Mile by mile we’re farther apart, and it’s one empty bottle and four broken hearts»(Миля за милею ми все далі одне від одного, і є одна пуста пляшка і чотири розбитих серця)